На околицях міст і в селах дедалі частіше замість дерев’яних штахетів і сітки трапляються високі бетонні паркани, а радше навіть стіни. Їхні прихильники говорять про право на приватність. Критики, про яких пише автор щотижневої розсилки Pod čarou в Seznam Zprávy, вважають, що зовнішній вигляд — найменша проблема: на їхню думку, такі огорожі руйнують спільний простір і стосунки між сусідами.
Недоліки нещодавно перелічила в соцмережах мистецтвознавиця та фахівчиня із суспільного простору Крістина Драпалова. За її словами, глухі паркани «вбивають» суспільний простір і позбавляють контакту із сусідами, перетворюють прогулянку мальовничими вулицями на шлях сірим пригніченим коридором, створюють перешкоди для дрібних тварин і марно розігрівають довкілля. У багатьох місцях межа між приватним і суспільним простором розмита, а бетонна стіна руйнує цю важливу зону. Забувається й випробуваний компроміс: відкритий палісадник спереду та закритіше подвір’я позаду будинку.
«Паркани, крізь які нічого не видно, створюють бідніший і нудніший суспільний простір», — каже Драпалова, посилаючись на дослідження того, як кількість вражень на шляху впливає на сприйняття відстані.
В онлайн-дискусіях значна частина чехів думає інакше. Найчастіше звучить «право на приватність». Люди скаржаться на «підглядання», увагу сусідів, заздрість і плітки, а комусь просто не хочеться вітатися з перехожими. Інші кажуть, що на своїй ділянці кожен має право робити що завгодно, а спілкування із сусідами відбирає час від роботи.
Автор розсилки заперечує: приватні будинки й сади теж формують суспільний простір, межу якого не визначає паркан. Висоту та вигляд огорож можуть почасти регулювати муніципалітети через територіальні та регуляційні плани. Празькі будівельні норми, наприклад, обмежують висоту непрозорих парканів, але, як пише автор, це обмеження у багатьох випадках можна обійти. На його думку, свою роль відіграють і неписані звичаї, і неформальний соціальний контроль, який у селі невіддільний від життя, як у місті — більша анонімність.
Драпалова додає: люди мають право не хотіти контактів, але добре життя неможливе без стосунків з іншими та належності до спільноти.
За словами автора, бурхливе зростання кількості парканів і закритих житлових комплексів типове для посткомуністичної Східної Європи: не лише Чехії, а й Словаччини та Польщі, де в 90-х роках такі комплекси з’явилися ще ширше. Польські соціологічні дослідження показують: міцна огорожа сприймається як статусний символ і ознака відокремлення від нижчих верств. Мешканці таких комплексів хвалять сусідів, але ще менше схильні з ними спілкуватися.
На Заході все інакше. За словами Драпалової, у селах багатьох австрійських, швейцарських і французьких громад парканів немає взагалі або для всієї громади встановлено традиційний вигляд. У США, як пише автор, перед більшістю будинків лише символічні огорожі або їх немає зовсім; символом приміської ідилії 50-х років став низький білий штахет. У ряді місць відсутність високих парканів перед будинками закріплена місцевими правилами та неформальними нормами. Задній двір при цьому цілком можна огородити щільніше.
Драпалова радить зважати на місцеві традиції: у гірських селах парканів зазвичай немає, у міжвоєнних віллових кварталах типові паркани з цегляною основою та дерев’яними планками, у селах — низькі паркани з дошок або сітки. Тим, хто наполягає на закритості, вона пропонує альтернативи бетону: живопліт, високий дерев’яний паркан або кам’яну основу з дерев’яними планками.
Але, наголошує автор, це не вирішує суті: за гарним парканом лишається та сама ментальність. На його думку, людина за стіною врешті-решт роками дивиться в стіну, що позначається на психіці, а ізоляція робить людей самотнішими, тривожнішими та вразливішими до маніпуляцій. Він нагадує, що, готуючись до стихійних лих і криз, насамперед радять налагодити стосунки із сусідами. Високий непрозорий паркан, підсумовує він, — головний символ і підсилювач недовіри та страху.
Around Prague за матеріалами seznamzpravy.cz