Багато років Ярослава Чехтицька з хворобою Паркінсона жила вдома, і про неї дбали близькі. Коли після травми вона потрапила до лікарні, діти не змогли домогтися для жінки, що помирала, гідніших умов: останні дні вона провела за ширмою в палаті з голосно ввімкненим телевізором. За кілька годин після того, як закінчилися години відвідування і родичам довелося піти, вона померла сама. Про це розповіли її донька і син, а лікарня заявляє, що діяла правильно.
«Ми не можемо навіть пройти повз це місце, ця історія постійно до нас повертається», — каже Єва Чехтицька про празьку лікарню святої Єлизавети на Слупі, де рік тому померла її мати. Вони з братом, музикантом Яном Чехтицьким, досі дорікають собі, що, хоча знайшли для матері місце в приватному закладі, домогтися переведення не змогли.
Ярослава Чехтицька близько десяти років хворіла на хворобу Паркінсона, останні роки була прикута до ліжка й потребувала постійного догляду, який забезпечували рідні. Вона поступово втрачала здатність спілкуватися, не могла їсти сама, а родичі стежили навіть за тим, чи ковтає вона ліки. Восени минулого року вона, імовірно, впала з ліжка й зламала шийку стегна. Після операції в лікарні на Буловці її перевели у відділення подальшого лікування лікарні святої Єлизавети.
Умови там родина вважала негідними. Дезорієнтована, нерухома жінка, яка не спілкувалася, лежала в палаті ще з двома пацієнтками, що проходили реабілітацію. Від страху й тривоги вона іноді викрикувала, це заважало сусідкам, і персонал відгородив її ліжко ширмою. У палаті часто голосно працював телевізор. Жінка відмовлялася від їжі, від рідних іноді приймала її, але приходити вони могли лише в установлені години.
Ян розповідає, що пропонував персоналу приходити зранку, щоб допомагати з годуванням і стежити, аби мати не випльовувала ліки, але відвідування в інший час не дозволили. Він визнає, що мати була на пізній стадії деменції, нерідко агресивна до медсестер і боялася їх, і що тим було непросто.
«Ми припускали, що кінець близько. На щастя, того дня в лікарні зібралася більша частина родини. Але о пів на шосту години відвідування закінчилися, і нам довелося піти. Мама померла за кілька годин. Сама», — згадує родина.
До спілкування з персоналом у родини теж були серйозні претензії: інформацію про стан матері їм доводилося постійно випрошувати, важко було домовитися про зустріч із лікарем. Сестру й брата зачепило й те, що медики мало цікавилися їхнім досвідом догляду, хоча кілька років вони дбали про матір удома. «Нам ніхто не зателефонував сам, ми відчували, що нас вважають неприємними родичами з зайвими питаннями», — каже Єва.
Діти знайшли місце в празькому хоспісі Štrasburk. Для переведення їм потрібне було підтвердження паліативної допомоги, але завідувачка відділення відмовилася його видати: за медичною оцінкою очікувана тривалість життя пацієнтки перевищувала 30 днів, а лікування, спрямоване на покращення стану, мало сенс. «Цієї відмови ми зовсім не зрозуміли. Закладу стало б легше, а ми могли б спокійно попрощатися з мамою», — сказав Ян. За кілька днів Ярослава Чехтицька померла в лікарні, сама, після завершення годин відвідування.
У відповідь на скаргу родини лікарня святої Єлизавети порушень не визнала. За її словами, погіршення стану було реакцією організму на тяжку операцію та ускладнення, тому лікарі вважали правильним продовжити післяопераційне лікування, а не переводити пацієнтку до хоспісу. Заступниця директора з лікувально-профілактичної допомоги Івана Долежалова пояснила: на паліативну допомогу переводять, коли лікування вже не допомагає. Вона відкинула твердження, що лікарня не готова працювати з пацієнтами з деменцією: одразу після надходження оцінюють когнітивні здібності й за ними добирають догляд і реабілітацію.
Долежалова захищає й години відвідування: якби до кожного зі 120 пацієнтів прийшли по двоє родичів, персонал можна було б відправляти додому, місця не вистачило б ні в коридорах, ні в палатах. Бажання пацієнтів і родин, наголосила вона, на практиці часто впираються у можливості закладу.
Ян називає крок, якого родина вчасно не зробила: обмеження дієздатності та призначення опікуна. «Мама була золотою людиною, і ми якось не могли уявити, що підемо на це. Але зрештою ми втратили над нею правовий контроль», — сказав він. Про те, як і в якому закладі триває лікування, вирішували медики.
Адвокат із медичного права Маріо Швегелка пояснює, що, дізнавшись про план переведення до відділення подальшого догляду, опікун міг би заздалегідь заявити про незгоду й запобігти переведенню: легше щось запобігти, адже потрібна згода, ніж потім домагатися певної допомоги. Але й опікун не гарантував би переведення до хоспісу: позиція родини в перемовинах була б сильнішою, а вирішальну роль усе одно відігравала б медична оцінка. За його словами, думати про таке треба заздалегідь, і не лише у випадку нейродегенеративних захворювань: з віком зростає ризик, що людина через травму чи раптове погіршення опиниться в лікарні й не зможе сама вирішувати про лікування. Адвокат радить заздалегідь дати повну довіреність комусь із близьких.
Навіть сильна позиція не гарантує, що родини знайдуть відповідний заклад. Геронтологиня Іва Холмерова каже, що отримати місце для пацієнта з нейродегенеративним захворюванням і розвиненою деменцією дуже важко: спеціалізованих закладів бракує. Догляд за пацієнтами з тяжкою деменцією надзвичайно витратний і за грошима, і за персоналом: навіть годування та ліки забирають набагато більше часу, ніж в інших пацієнтів.
Празький геронтологічний центр, який очолює Холмерова, до 2020 року тримав спеціалізоване відділення на 12 ліжок для доліковування та реабілітації таких пацієнтів, але закрив його через складність роботи й пандемію ковіду. Тепер разом із районом Прага 8 центр домагається створення подібного відділення. Холмерова бачить резерв і в кращій співпраці з рідними: «Ми намагаємося сприймати родину як експерта зі свого пацієнта».
Родина Чехтицьких таким експертом після десяти років догляду, безперечно, була. Через рік вона досі оговтується після зіткнення із системою. Єва каже, що в термінальній стадії хвороби матері вони вперше потрапили в систему, почувалися самотніми, без підтримки та інформації, а в лікарні їй бракувало тепла й співчуття.
Around Prague за матеріалами seznamzpravy.cz