AfD у Німеччині та Окамура в Чехії: ультраправі стають частиною влади

Минулої неділі на виборах у Берліні майже чотири з десяти виборців підтримали партії, які так чи інакше відсилають до темних сторінок німецької історії. Йдеться передусім про проросійську AfD, засновану 2013 року: партія впевнено перемогла у двох федеральних землях Німеччини та лідирує в загальнонаціональних рейтингах, а її чеським союзником називають Томіо Окамуру, який нині очолює Палату депутатів чеського парламенту.

Не лише міграційна криза

Німеччина в 1990-х пережила об'єднання країни та всі пов'язані з ним потрясіння без помітного зростання політичного екстремізму — тоді в Бундестазі засідали ті самі партії, що й у Західній Німеччині, лише додалася посткомуністична PDS, та й та перебувала в політичній ізоляції. Звідси питання: чи не міграційна криза 2015–2016 років принесла подібним партіям голоси виборців?

«Не зовсім», — вважає політолог Алеш Міхал, експерт з екстремізму факультету соціальних наук. За його словами, AfD виникла 2013 року як протест проти слів Ангели Меркель про те, що в Німеччини «немає альтернативи» допомозі Греції та порятунку євро. Міграційна криза та пандемія ковіду партії, звісно, допомогли, але найбільшу підтримку вона отримує якраз у тих районах Східної Німеччини, де люди не мають жодного драматичного досвіду масової міграції. Натомість AfD скористалася загальним настроєм, який, крім міграції та ковіду, пов'язаний і з темою України — розмиванням довіри до держави та її можливостей.

Це почасти зрозуміло: коли частка іноземців у країні перевищує приблизно 10 відсотків, виникає природна тривога, яка виявляється сильнішою за правила, і зростає агресія — особливо якщо інтеграція не зовсім вдається.

Сладек і Окамура: вчитель і учень

Політичний екстремізм був присутній у Чехії протягом усього періоду до революції 1989 року. Засновником цього жанру в новітній історії 1990 року став Мірослав Сладек, лідер Республіканської партії, яка 1996 року набрала на виборах до 8 відсотків голосів. Його теми були на диво схожими на нинішні: неприйняття міграції — тоді переважно з колишнього СРСР та Югославії, неприязнь до ромів і судетських німців, протести проти вступу Чехії до ЄС і НАТО, до яких країна тоді якраз прямувала.

Головна відмінність полягала в тому, що Сладек залишався цілком ізольованою фігурою — з ним не хотів мати нічого спільного жоден серйозний політик, зазначає Алеш Міхал: у Сладека просто не було шансів обійняти бодай скільки-небудь значущу конституційну посаду. 1998 року «сладеківці» вилетіли з парламенту після того, як частину їхніх тем перейняли класичні партії, передусім ODS і ČSSD.

Лише через 15 років на зміну колишньому нормалізаційному цензору прийшов інший лідер схожого, нетипового для таких партій штибу — Томіо Окамура, який тоді ще очолював рух «Світанок прямої демократії». Ще 2013 року, коли він уперше потрапив до парламенту, його називали «сладеківцями лайт» — але відтоді, на загальну думку спостерігачів, рух Окамури значно перевершив свого попередника за впливом.

Відкритим залишається питання, чи належить майбутнє Європи партіям, що виросли з протесту й користуються роздратованими настроями та помилками «традиційних» партій, чи пом'якшує екстремістів участь у владі, і хто прийде на зміну Окамурі, який, судячи з усього, вже досяг піку своєї політичної кар'єри.

Джерело: seznamzpravy.cz