Железник — король Великої Пардубицької скачки в Чехії: історія

Минуло 35 років відтоді, як рудий жеребець Железник учетверте й востаннє виграв Велику Пардубицьку, а королем цього стипль-чезу він лишається досі. У 1991 році триразовий чемпіон упав на бар’єрі Поплера, разом із жокеєм Йозефом Ванею опинився на землі, але вони підвелися й знову перемогли.

«Це історія з іншого, неповторного часу, що аніскільки не применшує її чарівності», — каже історик скачок Мартін Цап. За його словами, ім’я Железника пам’ятає майже кожен, хто тоді жив у Чехословаччині, а Йозефа Ваню люди впізнають на вулицях досі.

Скачки, яких уже немає

Повторити таке сьогодні неможливо. Тодішня Велика Пардубицька сильно відрізнялася від нинішньої: кадри тих років виглядають як кіно для ветеранів, коні на них помітно повільніші за нинішніх, але перше враження оманливе. «Щоб жокей Ваня знову сів на коня й виграв, сьогодні було б неможливо: темп інший, та це й не дозволено. Ніхто не може знати, чи не отримав кінь струс або травму», — нагадує Цап про посилену увагу до здоров’я тварин.

Ріллі, у якій легко застрягають копита, поменшало, а раніше вона була глибшою. Перешкоди стали простішими. «Правила змінилися так само радикально, якби у футболі скоротили ігровий час до години», — порівнює Цап. Раніше Велику Пардубицьку називали найважчим стипль-чезом на континенті, тепер головний акцент — на безпеці.

Символ змін — відома перешкода, Великий Таксісів рів, названий на честь принца Егона Турн-унд-Таксіса. Раніше він був два метри завглибшки й п’ять метрів завдовжки, а сьогодні — метр завглибшки і чотири метри завдовжки. Мета зрозуміла: зробити скачки менш небезпечними та захистити здоров’я і жокеїв, і коней.

Як комунізм створив чемпіона

Щоб зрозуміти феномен, треба зазирнути далі за 1991 рік. Після війни на сході склався новий тоталітарний лад, який вплинув на все, зокрема й на скачки. Мати Железника, Желатина, була радянської крові, батько — зі Східної Німеччини, а народився жеребець у Градіці в НДР. «Існують теорії, що мати не була чистокровною: радянське конярство після війни трималося на трофейних конях із Німеччини та інших країн, а з документами особливо не панькалися», — розповідає Цап. Це, можливо, пояснює, чому Железник так добрий на перешкодах.

Серед комуністів знайшлися шанувальники скачок, і вони вигадали виправдання: за буржуазії це була машина для заробляння грошей, а за соціалізму буде чисте випробування результативності, адже всі коні належать державі. На зламі 1950-х і 1960-х радянські коні та жокеї домінували в Пардубицях. «Коли 1963 року перемагав чехословацький Коран, це було чимось на кшталт перемоги хокеїстів над совєтами», — додає історик.

Зі Східної Німеччини жеребець потрапив на південь Словаччини: коней розподіляли між державними підприємствами, і Железника отримало підприємство з Шаморіна. Його очолював комуніст Йозеф Костал, шанувальник скачок, який мріяв виростити найкращих коней у соцтаборі. Але Железник був сином німецького батька й радянської матері, а Костал хотів перемог власних вихованців, тому пропонував коня різним стайням. У Пряшеві його хотіли купити, але тамтешній керівник, остерігаючись звинувачень у поганому господарюванні, віддав перевагу трьом дешевшим коням.

У 1979 році Железник уперше опиняється в Чехії, а точніше на Моравії: його купує агрохімічне підприємство зі Славкова-у-Брна. Він був перспективним, але не блищав. Після серйозної травми ноги постав вибір: довго й дорого лікувати чи продати, і коня передали державному господарству Брунтал — Світла Гора. Там, на манежі, на ньому їздили й дівчатка: діти легко знаходили з ним спільну мову, а кінь розумів, що може дозволяти собі багато. Історик розвінчує й міф про те, що Железнику заважало нерозуміння з жокеєм Антоніном Новаком, — у 80-х вони разом вигравали престижні стипль-чези. Але в Пардубицях вимоги були набагато вищі. Усе змінилося, коли на Світлу Гору прийшов молодий тренер Честмір Олегла і з’єднав Железника з Йозефом Ванею.

Секрет переможної формули

Велика Пардубицька — своєрідний ребус: їй потрібен не один видатний талант, а високий рівень одразу в кількох якостях. Відбірковий забіг на кілометр коротший за головні перегони, і багатьом його переможцям потім чогось бракує. «Железник мав оптимальне поєднання якостей, але щороку лише в день перегонів з’ясовується, що більшості коней однієї з них бракує», — зазначає Цап. Кінь має бути швидким: 1987 року Железник уперше пробіг Велику Пардубицьку швидше за десять хвилин — «це було наче з Марса». Ще він має бути витривалим і блискуче стрибати.

Железник вигравав тричі поспіль — у 1987, 1988 і 1989 роках. Роком пізніше впав, а в 1991-му здобув четверту, останню перемогу. У 1992-му на трасу вибігли демонстранти й збили його з ритму, після чого під час прогулянки він зламав вінцеву кістку.

У 1991 році Велика Пардубицька вперше розігрувалася з призовим фондом у мільйон крон, з яких переможець отримав половину. За всю кар’єру Железник заробив 1,7 млн крон — майже третина припала на останню перемогу в Пардубицях. Він повернувся на Світлу Гору й дожив до 26 років, половину з них провівши на пенсії як ікона й туристична принада.

«На історію не можна дивитися лише сьогоднішніми очима, — підсумовує Цап. — Велика Пардубицька сильно модернізувалася, але все одно більше пов’язана з минулим, ніж інші скачки. Ти все так само їдеш ландшафтом, там досі є рілля, хоч і менше, ніж раніше. Це живий музей». Найбільшою її легендою лишається Железник.

Читайте також: 6 цвинтарів Праги, де історія та мистецтво важливіші за скорботу: путівник некрополями-музеями

Джерело: seznamzpravy.cz