Маркіз де Помбал: як лісабонський землетрус і страта цілої родини відкрили Португалії шлях до Просвітництва

У середині XVIII століття Португалія пережила події, які докорінно змінили її історію: катастрофічний землетрус 1755 року, замах на короля та жорстока розправа над знатною родиною Тавора стали інструментами, за допомогою яких одна людина — майбутній маркіз де Помбал — зламала владу аристократії та церкви й відкрила країні шлях до ідей Просвітництва.

Себастьян Жозе де Карвалью народився в родині незнатного провінційного дворянина, навчався в університеті, служив в армії, а під час дипломатичної роботи у Великій Британії (з 1738 року) та Відні (з 1745 року) познайомився з європейським просвітництвом. З 1750 року, вже як міністр закордонних справ, він намагався провадити реформи, але наштовхувався на опір церкви та вищої знаті, для якої залишався «дрібним провінціалом». Його головною опорою стала довіра короля Жозе I, який зійшов на престол того ж 1750 року.

1 листопада 1755 року Лісабон спіткала найбільша катастрофа в історії Португалії — о пів на десяту ранку, у день Всіх Святих, коли багато мешканців перебували в церквах, місто здригнулося від руйнівного землетрусу. Люди гинули під завалами, у пожежах та хвилях цунамі. За оцінками, з 275 тисяч мешканців Лісабона загинули від 60 до 100 тисяч осіб. Рятувальними роботами керував саме Карвалью: він запровадив смертну кару за мародерство, наказав ховати загиблих у братських могилах, що спричинило конфлікт із церквою, і визначив вигляд майбутнього міста — з широкими бульварами та будівлями, здатними витримати нові поштовхи.

Церква оголосила катастрофу карою божою і виступила проти реформ Карвальо, а аристократія відверто зневажала «худородного» першого міністра. Але вороги реформатора й гадки не мали, наскільки різко може змінитися ситуація.

Уночі 3 вересня 1758 року король Жозе I інкогніто повертався каретою від коханки, коли на околиці Лісабона на екіпаж напали троє чоловіків. Король і кучер були поранені. Слідство, яке вів сам Карвалью, спочатку тримали в таємниці. За кілька днів заарештували двох виконавців, які після швидкого суду зізналися, що діяли за наказом родини Тавора — нібито короля планували вбити, щоб посадити на трон герцога Жозе Маскареньяша де Авейру. Обох нападників повісили, а наступного дня про замах оголосили публіці.

Лише через кілька тижнів заарештували маркізу Леонор де Тавора, її чоловіка графа Алворського, усіх їхніх синів, доньок та онуків, а також герцога Авейру і зятів Тавора — маркіза Алорни та графа Атогії — разом із їхніми родинами. Заарештували навіть сповідника маркізи-єзуїта. Усіх звинуватили в державній зраді та замаху на короля; самі Тавора провину заперечували. Незвичайною особливістю процесу стали тортури свідків — до смертної кари засудили абсолютно всіх обвинувачених, включно з жінками й дітьми, і лише втручання королеви врятувало частину з них. Прізвище Тавора викреслили зі шляхетських списків, їхній герб скасували, саме ім'я заборонили вимовляти, а палац герцога Авейру в Лісабоні зруйнували і символічно посипали землю сіллю, щоб там більше нічого не росло.

Страта відбулася 13 січня 1759 року в присутності короля і всього двору — за мірками тогочасної Європи така розправа над людьми, рівними королю за статусом, була шокуючою. Обгорілі тіла кинули в річку Тежу. Розправа мала стати попередженням знаті: більше ніколи не повставати проти королівської влади та реформ.

Наступною мішенню стала церква. У червні 1759 року єзуїтам заборонили сповідувати та проповідувати, а 3 вересня того ж року Карвалью вигнав орден із Португалії та її колоній, конфіскувавши все майно; під тиском влади це рішення затвердив лісабонський кардинал, а папського нунція вислали з країни, що різко охолодило стосунки з Ватиканом. Репресії тривали до вересня 1761 року, коли на площі Россіу в Лісабоні стратили ще 57 гаданих змовників, серед спалених був відомий італійський єзуїт Габріель Малагрида.

За заслуги 1759 року Себастьян де Карвалью отримав титул графа де Оейраш, а 1769 року — маркіза де Помбал, під яким він відомий сьогодні.

Питання провини родини Тавора досі обговорюється серед португальських істориків. Більшість вважає, що «замах» цілком міг бути звичайним пограбуванням: король подорожував інкогніто й без охорони в місцях, де нічні пограбування були не рідкістю, а спосіб нападу не схожий на сплановану акцію вищої знаті. На користь невинуватості свідчить і те, що ніхто з родини Тавора та пов'язаних із нею родів не намагався втекти з країни після невдалого замаху. У 1781 році під час перегляду справи невинуватість Тавора була офіційно підтверджена.

Після смерті короля Жозе I та сходження на престол його доньки Марії I у 1777 році нова королева не приховувала зневаги до прем'єр-міністра свого батька. У країні відбулися бурхливі демонстрації з вимогою покарати Помбала. Королева позбавила його всіх повноважень і вислала з Лісабона. Частину реформ скасували, єзуїти повернулися до країни, але дух Просвітництва в Португалії вже вкоренився, а разом із ним прийшов і розквіт природничих наук. Як зазначається, без руйнування Лісабона 1755 року Помбал, можливо, не наважився б ні на самі реформи, ні на такі жорсткі методи їх проведення — а його пам'ятник у Лісабоні досі залишається нагадуванням про складність епохи, яку не можна судити мірками сьогодення.

Around Prague за матеріалами osel.cz